Свято Івана Купала - одне з найулюбленіших свят українців. За народним повір'ям, у цей день "сонце сходить, грає", трави й квіти набирають найбільшої лікувальної сили, опівночі розквітає папороть. Ця чарівна квітка віщує незліченні скарби, багатство, статки й здоров'я.

Давно, "коли ще Сонце було Богом", Купала приурочували до літнього сонцестояння - найдовшого дня й найкоротшої ночі року. Сьогодні святкування проходять у ніч з 6 на 7 липня. Колись у купальську ніч було укладено священний шлюб Бога Сонця, що уособлював чоловіче начало, з Богинею Води, що символізувала жіноче.



Центром купальського свята було місце за селом на березі річки, озера чи ставка. Напередодні купайлицю мали встановити хлопці, а дівчата - прикрасити її вінками, квітами, стрічками. На дерево вішали опудало у вигляді солом'яної ляльки Маринки, вбраної у сорочку, плахту, вінок і намисто з горобини. На Київщині віху, прикрашену згори колесом або качаном, називали Головатим Іваном.

Свято починалося з розкладання багаття - символу вогню небесного й земного. З пагорбів та крутих берегів пускали у воду запалене колесо - символ сонця. В давнину перестрибували через багаття для того, щоб пройти перед жнивами
обряд очищення вогнем. Вірили: що вище людина плигне, то вищою виросте пшениця. Такий вогонь наділяв людей здоров'ям, силою, запобігав усьому злому, зокрема чарам.

Сьогодні молодь перестрибує через вогнище парами, побравшись за руки, і загадує: руки не розійдуться - хлопець і дівчина поберуться. А ще дівчата плели вінки та ворожили на них. Кожна дівчина пускала свій вінок на воду і
дивилася: куди попливе, туди і заміж вийде, проте, якщо потоне - це віщувало розлуку з милим. За віруваннями, на світанку купається навіть сонце, і тому воді й вранішній росі приписується особлива лікувальна сила.

У купальську ніч відбувається розгул усілякої нечисті. Відьми перекидаються на кішок або жаб, відбирають у корів молоко, лякають молодь.

Закінчувалося свято урочистим спаленням або потопленням купайлиці. Згідно з народними повір'ями, купальське вогнище не слід було гасити, він мусив сам дотліти до останку. Купальське дерево розривали, а гілки розкидали по грядках - це сприяє гарному врожаю капусти й огірків. На Галичині самий вершок обрядової верби прикрашали терном і кропивою, щоб у кінці свята його важко було відломити. Такий вершечок купайлиці може дістатися тільки великому щасливцю, в якого цього року обов'язково буде весілля.
Матеріала взяті з pravda.if.ua

• Attachment: IvanaKupala3.jpg
  (Size: 32.79KB, Downloaded 42 time(s))

Любомир Гузар: часто виходимо з церкви, якщо не такими самими, то ще гіршими

Блаженніший Владико, Україна цього року відзначає 1020-річчя хрещення. Що для нашої країни це означає?
Прийняття християнства надало дуже особливого характеру нашій державі, нашому народові, нашій культурі.

Найголовнішою вартістю прийняття християнства – є те, що ми стали християнами. Віра християнська є нашою провідницею в житті.

Коли потрібно хрестити дитину?

Хрестити дитину треба чим скорше. Чому? Аби її виховувати як релігійну особу.

Нам може здаватися, що немовлятко нічого не розуміє. Але я так скажу... Немовлятко, яке здавалось би цілком несвідоме, дуже реагує на любов батька і матері...

Хрещення – це не є акт прийняття до якоїсь організації, коли ти дістаєш квиток і є членом такої організації. Релігія – це зустріч з Богом, а Ісус Христос дає нам особливу форму зустрічі, того втілення в Христа. Отаке особливе включення в тіло Ісуса Христа, яким є церква, можна робити зі щойно народженою дитиною. Тоді дитина користає з цього, Божа благодать діє в тій дитині.

Ми навіть намагаємося давати дитинці Святе причастя… Хтось скаже: «Та вона нічого не розуміє»... Скажу так, що причастя не від того діє, що ми розуміємо чи не розуміємо чогось. А тільки від того, що Бог діє в тій дитині, а та дитина, будучи цілком невинна, цілком чиста душею, сприймає Божу благодать у дуже особливий спосіб.

Тож чим скорше дитина буде хрещена, тим краще.

Дитині потрібно дати максимум можливостей сприймати Божу благодать і рости в ній.
Кажуть, що потрібно називати дитину тим іменем, у день якого святого за церковним календарем вона народилася…

Так, є такий гарний звичай, але не обов’язково це робити. Правда, часом є такі різні імена, що й не знаєш звідки їх вигребли, це все одно, що назвати дитину “автомашиною” чи “локомотивом”...

Не всі імена, скажімо, є такі популярні. Напримір, учора в нас було Ісаака… Мені здається, що сьогодні когось називати Ісаакієм не буде дуже добре сприйнято. Можна давати два імені: одне більш популярного святого, друге – менш.

Я маю три імені: Любомир, Лев, Лука. Ці троє святих були щасливі люди, і я теж щасливий.

От дуже важливим є, аби імена давали на честь святих, яких визнає церква.

Я часто чую, що люди дають такі предивні імена, які не мають нічого спільного з християнством. Можна сказати, що дитину таким чином позбавляють небесного заступника. Як на мене, то цього не повинно бути між християнами.

У чому сенс церкви для Вас?

Церква – це є спільнота віруючих. Церква – це не є тільки якась організація, якесь адміністративне тіло, а насамперед – спільнота віруючих людей.

Спільнота тих, які справді вірують у Бога, які не лише формально, тільки з причини, що вони були охрещені, належать до тої організації. Це спільнота людей, які хочуть і стараються жити тими засадами, у які вони вірують, які вони приймають як Богом об’явлені правди, як підставу життя для віруючих людей.
Що, на Вашу думку, має найбільший вплив на українське суспільство: мас-медіа, церква чи політика?

Ті, що роблять різні опити, кажуть, що люди найбільше довіряють церкві…

Трудно сказати, що найбільше має вплив на людей…

Гадаю, що є поважний брак довір’я до влади, і тому я дуже сумніваюся, що влада чи її політика має такий справжній вплив на людей. Але, з другої сторони, мабуть, великий вплив має економічне життя, бо люди мусять жити. Отже, обставини економічні мають вплив, бо кожен шукає, як забезпечити себе, свою родину.

Але що найбільше впливає на душу людини? Мені дуже трудно назвати щось одне.

Гадаю, факт, що ми сьогодні є самобутньою, незалежною державою якимось чином впливає на людей.
Чи дивитеся Ви українське телебачення? Що можете про нього сказати?

На жаль, не дивлюся, бо не бачу. Я слухаю радіо. Але та музика, що на радіо – не дуже захоплююча для мене. Я шукаю завжди різні дискусії по радіо: українською чи іншими мовами.
Як би Ви могли оцінити політичну ситуацію в Україні?

Вона виглядає досить невиразною…

Немає якоїсь ясної лінії, все таке розгублене, і в результаті робить непотішаюче вражіння від тих людей, які не знають, що роблять, або знають, але нам не кажуть. Важко зрозуміти мотивацію того, що діється.
За матеріалами Unian.net
Моє вражіння таке – ми є по дорозі, ми вчимося, ми не маємо державних мужів.

Нещодавно в одній радієвій програмі згадали про німецького канцлера Конрада Аденауера… Ця людина знала, чого бажає для свого народу, для своєї держави.

А в нас я таких людей не бачу, аби було відчутно, що ті люди думають далеко наперед, думають широкими категоріями, в користь цілого народу.

Наш процес виборів, на мою думку, недосконалий. Ми вибираємо людей не за їхніми заслугами, а за якимись їхніми приналежностями. Що не завжди в користь народу.
А чи часто буваєте у Ватикані і бачитеся з Папою Римським? Про що з ним розмовляєте?

Я не часто буваю у Ватикані, може, три-чотири рази до року. Ми з ним обговорюємо біжучі справи, це не товариські зустрічі.

Чи не хочете Ви стати Папою?

Немає такого бажання. То не для мене, таке мене не манить і ніколи не манило.
На які проблеми найбільше церква зараз звертає увагу?

Дуже важливою є моральна поведінка: поступати згідно з приписами чи з волею Божою. Бо те, що ми називаємо християнська мораль – це є засадничо те, чого Господь Бог нас вчить, як ми повинні служити йому, служити одне одному.

Ми живемо в посткомуністичному світі. Комунізм свідомо старався змінити напрям життя людини. Він мав свої пріоритети, аби людину пригнобити, свідомо позбавити людину своєї гідності, зробити її своїм знаряддям для певних цілей.

На щастя, комуністам не вдалося цього остаточно зробити, але вони багато заподіяли шкоди… Не цілковито, але позбавили розуміння людської гідності, яку кожен повинен плекати, перш за все, у своєму власному житті, а також у своєму ближньому. Таким чином віддасться кожному місце під сонцем.

Гадаю, що саме це сьогодні є нашою найбільшою проблемою, яка нас переслідує в політиці, економіці, культурі.

Ті труднощі, які ми зустрічаємо в політичному житті, – непослідовність моральної поведінки. Труднощі, які ми знаходимо в економічному житті, – брак відчуття справедливості, сумлінності, чесності в праці. Це є наслідки такого хитання в розумінні моральних вартостей, морального життя.

Через це ми маємо сьогодні такі проблеми. Тому церква повинна дуже попрацювати, аби людям допомогти жити моральним життям. А це пов’язано з другою справою – освітою.

Люди мають усвідомити, що означає жити згідно зі своєю вірою, що значить бути християнином у практичному, щоденному житті.
Чому багато людей іде в різні секти, чому їх так легко переманити?

Любомир ГузарТому що їхня віра слабонька. Вони ходили до церкви, але не знали, чому.

А секти діють, вони вживають різні соціологічні, психологічні способи, аби приманити людей. І, зазвичай, приманюють людей зі слабкою вірою, духом, людей, які наробили у своєму житті багато дурниць, великих гріхів. Це такі люди, як кажуть, яких вітер колише: вони сьогодні тут, а завтра там.

Людина, яка щиро переконана у своїй вірі, не потребує йти кудись.

Гадаю, що все-таки тут є ще вина наших громад… Я вам уже згадував, що церква – спільнота віруючих. То мусить бути жива спільнота, а не якась формальна.

Ось ми всі в неділю просто зійшлися, і ніхто ні за кого не дбає, ніхто нікому не хоче помогти, відбули своє, так би сказати, ярмо.

Якщо би ми були спільнотами щиро віруючих людей, де б кожен за кожного дбав, то секти мали б далеко менше кандидатів.

Я визнаю, що наша в цьому є велика вина, бо ми занадто формалісти…

Кожного разу ми повинні виходити з церкви кращими, ж ми там зустріли Бога, у дуже особливий спосіб. Бог є всюди, але в церкві в дуже особливий спосіб: послухали Його слово, прийняли святе причастя… Одне слово, стали кращими.

Проте, на жаль, часто виходимо з церкви, якщо не такими самими, то ще гіршими. Отак приходять люди до церкви, аби прийти... Як кажуть, біг пес через овес, і не шкодило ні псови, ні вівсови.

Секти роблять дуже хорошу річ – стараються подбати про людину, допомагають їй в усьому можливому. А в наших церквах, засадничо, майже того нема.
Що б хотіли побажати нашим читачам?

Якщо вони віруючі, то щоб були добрими віруючими, аби любили свою церкву, свій нарід, свого ближнього. Аби були живою частиною своєї громади – церковної чи суспільної. Щоб хотіли робити іншому добро.

Цього би я дуже бажав, бо якщо ми всі почнемо це потрошки робити, то матимемо гарний успіх.

• Attachment: huzar.jpg
  (Size: 30.05KB, Downloaded 27 time(s))

Andrey (Andrei,Andrew) Sheptytsky (1865 -1944)


Andrey (Andrei,Andrew) Sheptytsky (1865 -1944). He was Archbishop-Metropolitan of Lviv (Head of the Greek Catholic church ) from 1900 to 1944. He strove for greater understanding and "the movement towards church unity" between the Christian Churches of East and West. His enormous devotion to his Church has been recognized world-wide. During Nazi occupation his behavior was contradictory. He wrote to the Pope and described the atrocities and mass murder being carried out against the Jews and the local population. He also protested to Himmler himself. He issued a pastoral letter entitled "Thou Shalt Not Murder.", in which he publicly threatened "with Divine punishment" any who "shed innocent blood" to be excluded from the sacraments. At the same time he is one of several Ukrainian leaders affixing their signatures to a letter they sent to Hitler, pledging support for the "New Order" in Europe and he blessed the Waffen-SS Galicia as it sets out to do battle in 1943. But the fact is that Szeptycki hid 21 jewish children in his own cathedral, and 183 more in convents and monasteries. "Approximately 500 monks and nuns had knowledge of these facts, but in spite of the death penalty for sheltering Jews and financial rewards for all informers, none of the Metropolitan's wards fell into Nazi hands."

• Attachment: sheptytsky.jpg
  (Size: 14.66KB, Downloaded 51 time(s))

Borshch — a quintessential dish of Ukrainian cuisine

If you happen to visit Kyiv and if, during your stay, you happen to get so hungry that you want to rush to a quick-food restaurant to take the edge off your appetite, don’t go to a McDonald’s — find any of the eateries, of which there are a few downtown and which offer dishes of Ukrainian cuisine. It’ll give you a good chance of sampling some of the typical Ukrainian traditional dishes, and though an eatery is an eatery, even the best one, and thus cannot hold a handle to dishes cooked at home, you’ll be able to appreciate how delicious and wholesome Ukrainian cuisine is. . There are a lot of jokes about Ukrainians’ predilection for salo, or hard pork fat, but salo happens to be only one of the many foods and dishes Ukrainians enjoy cooking and consuming.



It is probably borsch (борщ — pronounced bor-shtch) that could be regarded one of the principle Ukrainian culinary inventions, something like pizza for the Italians or goose liver for the French. To cook borsch is not that easy. It may take some time and some basic cooking skills, and may involve up to 20 ingredients. But before we give some cooking tips, we’ll provide some background information first.

National cuisine is as much part of the national heritage as any phenomenon of national culture, such as language or traditions. Many of the Ukrainian cooking traditions go back hundreds of years. The Ukrainians, for example, have always preferred boiled, stewed or baked food to fried food. The Chumaks, or itinerant salt traders, and Ukrainian Cossacks carried small cooking stoves with them (called kobytsya) to cook food while on the march or on the move, kasha (a sort of gruel), kulish (dish made of boiled corn) and halushky (boiled pieces of dough with fried onions) being among the most popular dishes. The meat of the game obtained in hunting was usually boiled rather than fried.

As long ago as five thousand years ago, people of the Trypillya culture that flourished in the territory of Ukraine, grew wheat, barley and millet. Rye came much later, about a thousand years ago. The chronicles provide evidence of cabbage, onions, turnip and garlic being used for food in the early medieval times, as well as beef, veal, pork, mutton and fish. A list of dairy products was quite a long one. Various kinds of beans have been popular in Ukraine since ancient times as well. Buckwheat was imported from somewhere in Asia in the 11th or 12th century, and very soon a wide variety of dishes began to be cooked with barley. The Cossacks borrowed from the Central Asian people cultivation of sweet and watermelons some time in the sixteenth or seventeenth century, and in the seventeenth century, corn, pumpkin and potatoes make their way to Ukraine together with sunflower and mustard. Tomatoes and eggplants were the nineteenth-century additions to the table. The absence of sugar until comparatively recently was compensated for by honey; beer, mead, kvas (fermented soft drink) and later wine were popular drinks.

Soups were probably among the earliest dishes invented. They were cooked with a lot of herbs, vegetables and edible roots, and at one point a soup which had more beets than other ingredients came to be called “borsch” since the name of the beets was “•Y??” (bershtch). There are three basic varieties of the soup which is traditionally called borsch — “red” borsch (with beets), “green” borsch (with sorrel or similar herbs) and “cold” borsch (soup served cold). Most of the borsch varieties are served with sour cream added. Some varieties are cooked with kvas, buttermilk or whey added. In the nineteenth century, with tomatoes becoming a wide-spread garden vegetable, they and their juice were used in making borsch with an increasing frequency. In some regions beans were one of the ingredients; in others flour or buckwheat were added, and in the land of Poltava borsch was served with halushky.

During Lent and other fasting periods, no meat stock or meat were used in cooking borsch, only sunflower oil, with mushrooms, cured or air-dried fish (or fresh fish) added. Borsch was a dish that could be served as an everyday meal, or a dish specially cooked for holidays and other festive occasions.

“Green” borsch is usually cooked in the spring, with young nettles, sorrel, beet leaves, with boiled eggs and sour cream liberally added.

“Cold” borsch is mostly a summer dish, with some vegetables added raw; only the beets are boiled. It is served cold with bread or boiled potatoes.



There are many recipes for cooking borsch. In fact, probably every land of Ukraine has its own way of making borsch. Besides, everyone who cooks borsch may use her or his own cooking ideas. In spite of great varieties of borsch there are some recipes which are more or less universal in Ukraine. We offer three of them.



Kyiv Borsch without meat

Wash dry mushrooms after soaking them in water for some time to make them soft; simmer gently in water with carrots and roots of parsley; add onions lightly fried when the mushrooms are cooked, and simmer for another ten or twelve minutes. Strain the stock and chop the mushrooms and slice the beets into thin strips. Place them into a saucepan and pour some of the boiling mushroom stock over them and boil until ready. Put the diced potatoes and finely shredded cabbage into the rest of the mushroom stock and boil for 10 or 12 minutes. Then add into this boiled beans, cut boiled mushrooms, boiled and grated tomatoes or tomato juice, and the beets with the liquid they were boiling in; simmer for another five minutes; season correctly — add sugar and lemon juice, salt, black pepper and finish boiling until ready. Garnish with chopped parsley and finely chopped garlic and add to each serving 1 tablespoonful of cultured sour cream.

Ingredients: 400 grams of fresh tomatoes; 300 grams of potatoes; 300 grams of cabbage; 60 grams of dried mushrooms; 320 grams of beets; parsley; one big carrot; one onion; a half cup of sour cream; 2 teaspoonfuls of sugar; a half cup of beans; 3 tablespoonfuls of butter; lemon juice; salt and pepper.



Cold borsch with sturgeon

Simmer spinach gently in a small amount of salted water; strain and rub through a sieve; place in a saucepan, add 20 boiled and cleaned crayfish tails, chopped cucumbers with the skin pealed, chopped onions, chopped parsley, and diced boiled sturgeon. Stir well, pour bread kvas over the ingredients and leave the saucepan in a cold place for a couple of hours.

Ingredients: 400 grams of sturgeon; 600 grams of spinach; 20 crayfish tails; 5 cucumbers; 1 onion; 2 tablespoonfuls of chopped parsley and dill; 6 cups of bread kvas.


Cold peasant borshch

Bake beets in an oven or in microwave; remove the skin from the spinach, chop, sprinkle with apple vinegar and leave for two or three hours; boil potatoes in their jackets, then peal and dice them; boil dried fruit (apples, plums and cherries) until cooked in a separate pot; chill the liquid, add it to the saucepan with the beets, add potatoes, diced cucumbers, grated boiled eggs, season correctly with salt and sugar. Garnish with chopped parsley and add to each serving 1 tablespoonful of cultured sour cream.

Ingredients: 400 grams of beets; 400 grams of potatoes; 2 eggs; 200 grams of dried fruit; 200 grams of cucumbers; 1 tablespoonful of sugar; 1/2 cup of sour cream; 2 cups of chopped leeks; 2 teaspoonfuls of chopped dill; 2 tablespoonfuls of apple vinegar.

• Attachment: borshch.jpg
  (Size: 22.80KB, Downloaded 59 time(s))

Чи виправдає новий уряд очікувань народу?[ 1 vote(s) ]
1.	Так, безумовно	0 / 0%
2.	Лише на словах	1 / 100%
3.	Ніколи, вони дбають лише за свої інтереси	0 / 0%
4.	Незнаю	0 / 0%
5.	Частково	0 / 0%

Проголосуйте, щоб побачити результат.

В'ячеслав Максимович Чорновіл (24 грудня 1937 с.Єрки,Черкаської області — 25 березня 1999, Бориспіль,Київської області) — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу.

Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988).

Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні.

Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.



24 грудня 1937 - 25 березня 1999

Я б обрав життя, яке прожив

“Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи... І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.
Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!...

Щоб не зруйнувати того, що так нелегко будувалося, — наш Рух; щоб урятувати те, що так тяжко здобувалося, — Українську державність; щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини, зокрема, й для цілої партії, — гідність і самоповагу, чесність і мужність бути чесним. Перед собою. Перед співвітчизниками. Перед Україною!”

Вячеслав Максимович Чорновіл — відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст — народився 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у с. Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області у родині сільських учителів. Мати Килина Харитонівна (1909—1985) — учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909—1987) — викладач української мови й літератури.
У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення.
Вячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети “Київський комсомолець”). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему “Публіцистика Бориса Грінченка”, ще донедавна забороненого письменника.
З липня 1960 до травня 1963 років Вячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.
Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.
У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.
1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.
Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. Вячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).
4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем´єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.
Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті “Молода гвардія”. Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті “Друг читача”.
За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до троьх місяців примусових робіт.
Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув´язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув´язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.
За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув´язнення.
Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року Вячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.
1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв´язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.
Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). “Зеківський генерал” — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Вячеслав Чорновіл написав книгу “Хроніка таборових буднів” (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі “Сучасність”.
На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою “Тільки один рік”. Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.
У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді Вячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.
У травні 1985 року Вячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.
Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років.
11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема “Декларації принципів Української гельсінської спілки”, яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Вячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо “Свобода”, а також розповсюджувалися самвидавом.
Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам Вячеслав Чорновіл:
«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв´язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.»
У березні 1990 року Вячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.
З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).
У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.
З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.
Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети “Час/Time” (з січня 1995 до травня 1998) і “Час” (з жовтня 1998 до березня 1999).
Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) — за збірку “Правосуддя чи рецидиви терору?”, “Лихо з розуму”, книгу “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі.
Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).
Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).
25 березня 1999 року Вячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєнно звання Героя України.
Вячеслав Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась Вячеслава Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний "фундаменталіст". Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув´язненню Михайло Хейфец, автор книжки "Вячеслав Чорновил — зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи "дирижерские черты" Чорновола, записав: "Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального вожака".
Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.
Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров´ям і життям.
Ця рана ніколи не загоїться. Вячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...
На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна й посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих "однодумців"; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. "А велике й суттєве, — як писав сам В. Чорновіл, — видно тільки з історичної відстані". Між тим декого із захисників народних інтересів потягло — під виглядом нового бачення стратегії і тактики — на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине — за що ж тоді боролися? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший — інтеліґентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш — "треба переступити через нього — і йти далі..." Так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...
Такою є зовнішня канва хроніки його життя. Чорновіл почав його як журналіст і з цього шляху не зійшов.
Про Вячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть десятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есе та монографії, унікальне листування. Створено Фонд Вячеслава Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю — відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою зібрання творів, а це десяток томів.
Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був весела й жива людина, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...
Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.
І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.
Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.
Отож, нехай Бог допоможе і нам з вами, славні наші побратими, — допоможе зрозуміти Вячеслава Чорновола.
Себто зробити те, що нам не вдалося зробити за його життя.
Зрозуміти, осягнути, — а після того вже не розлучатися з ним ніколи.

• Attachment: 123.jpg
  (Size: 8.69KB, Downloaded 95 time(s))