Home » Ukrainian Diaspora » Ukrainians in America » ЧОТИРИ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ
| ЧОТИРИ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ [message #1898] |
Wed, 23 September 2009 15:25  |
 admin
Messages: 1075
Registered: November 2007 |
Senior Member
Administrator |
|
|
ЧОТИРИ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ
Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.
І хвиля
1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан - перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років.
Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.
Заснували українські школи для дітей. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910- го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.
Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають трудовою.
ІІ хвиля
Після перерви, викликаної першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації.
За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.
У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта іммігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.
ІІІ хвиля
Починаючи з 1947 року, Канада ще тільки раз відчиняла двері для імміграції з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УНА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам'яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них було багато біженців із Східної України.
Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських іммігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.
Вони постійно виступали проти русифікації української мови і культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів. Водночас радянська влада гостро виступала проти представників цієї української діаспори, називала їх зрадниками батьківщини, фашистами. Українська діаспора створила в Канаді сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.
ІV хвиля
А з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби.
Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів.
Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.
Та, незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.
За матеріалами svit.ukrinform.ua
http://www.UkrainaTV.com
|
|
|
| Re: ЧОТИРИ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ [message #1899 is a reply to message #1898 ] |
Wed, 23 September 2009 15:49  |
admin
Messages: 1075
Registered: November 2007 |
Senior Member
Administrator |
|
|
ПЕРША ХВИЛЯ. ТРУДОВА
Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але життя розпорядилося інакше. Типовим українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати чорноробом.
Вважається, що першим на американський континент ступив Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та оселився і Сан-Франциско. У 1860-70-х роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.
За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.
Переважну більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії.
Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання й зневага цісарських чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали професійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.
Окрім прямого економічного тиску, існувало чимало інших факторів, які знекровлювали український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.
Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму, яка була спрямована на відвернення заходів народного невдоволення та відчаю. Одним із таких заходів стала столипінська реформа, за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Іншим - стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено 912,8 тис. чоловік.
Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 рр. у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.
Збідовані люди знаходили у пресі різноманітні повідомлення про гарне життя за кордоном і рвалися туди. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Агенти транспортних компаній одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та по 2 долари за кожну дитину.
Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господарю потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.
Незважаючи на такі суворі закони, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди.
Основна маса не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.
У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення Ця проблема була доволі суттєвою, бо вчителів, які могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на батьківщині.
Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язки батьківщини з тими, хто переїхав до інших країн. Туга емігрантів за рідним краєм була надто глибокою. Величезним був і потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.
У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати. Бракувало священників.
Лише в 1902 р. митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священнослужителів з ордену василіан. У 1910р. він сам здійснив двомісячну поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера, обіцяючи прихожанам поліпшення справ богослужіння.
Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.
У багатьох провінціях діяли школи, які носили імена Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Франка. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910-го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". У цей час було засновано і ряд народних будинків, організацій, шкіл.
З початком добробуту української громади, почалося активне її прилучення до бізнесу і комерції, до суспільного життя. Уже у 1912 році представника української громади Теодора Стефаника обрали членом муніципальної ради Вінніпегу. А в 1913 році до провідних законодавчих органів були обрані у Манітолі - Тарас Форлей, а в Альберті - Андрій Шандро.
Багато українських діячів діаспори стали відомими людьми у культурі та освіті. Вони відкривали українські й двомовні школи, піклувалися про освіту дітей українських емігрантів. Канадський уряд пішов назустріч емігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.
Підтримання зв'язків не було однобічним рухом з України до зарубіжжя. Спостерігався рух і в зворотному напрямку. Так, враховуючи злиденне становище українських шкіл у Східній Галичині, українські поселенці в Канаді розпочали збір коштів на підтримку народної освіти. Таких пожертв було зібрано 5,6 тисячі доларів у Канаді і 9,4 тисячі - у США.
Чималу активність у розвитку зв'язків виявляли читальні Товариства "Просвіта", Товариства ім. Михайла Качковського та інші.
У серпні 1914 р. вибухнула перша світова війна, що перервала процес української еміграції та її зв'язки з рідним краєм.
Таким чином, перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони показали, шляхи і можливості виїзду за кордон, утвердження і виживання на чужій землі. Довели, міцність національної самобутності українського народу, і стали плацдармом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.
Через брак достовірної інформації, яка стосувалася першої хвилі української еміграції, досить непросто встановити загальну цифру тих, хто залишив батьківщину у пошуках кращої долі. Проте можна вважати, що до Першої світової війни з України загалом емігрувало близько півмільйона чоловік.
Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (більш урожайну озимину в континентальному кліматі не сіють). Емігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття.
Отже, основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис., із Росії - 5,4 тис.), до Канади - 135 тис., до Бразилії - 47,3 тис., до Аргентини - 15 тис. Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України.
ДРУГА ХВИЛЯ. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА
Період між двома світовими війнами вважається періодом другої хвилі української еміграції. Перша світова війна негативно позначилася на еміграційних процесах, бо українське населення опинилося по обидва боки фронту. Адже Росія й Австро-Угорщина належали до протилежних ворожих одна одній сторін. До традиційних труднощів поділу нації додалися страждання і втрати пов'язані з війною. Це, насамперед, масові мобілізації до війська, збільшення біженців, безперервні депортації населення з окупованих районів, арешти і переслідування "агентів" ворожої сторони тощо.
Однак основна перешкода для міграції була позаду. Дійсно, після того, як закінчилася перерва, викликана першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної еміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки.
Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.
У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта емігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Емігрантами були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації емігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.
У цей період більшість серед українських емігрантів становила саме молодь і ті, хто був не згоден з режимом, що встановився після війни на Україні, а також ті, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади. Серед них були солдати і офіцери білогвардійських та українських самостійницьких формувань. Вони зазнали поразки у громадянській війні і змушені були відступати на Захід. Серед емігрантської маси тієї хвилі було багато прихильників Центральної Ради, директорії та Гетьманату. Вони розселилися переважно в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, добиралися також до Франції.
Ця категорія емігрантів принесла до українських етнічних громад дух непримиренності й ворожості, особливо до тих, хто не поділяв їх політичних поглядів. Нереалізована ідея самостійності України надавала їхнім суперечкам особливої гостроти. Серед українських емігрантів було чимало колишніх військових, які переосмислювали свої погляди, що призводило до різних розшарувань.
Іншу частину емігрантів становили здебільшого великі й середні землевласники та члени їх родин, колишніх володарі промислових підприємств, торговці, священнослужителі, інтелігенти, люди вільних професій. Тобто всі ті, що не змогли змиритися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією їхніх заводів і фабрик.
Знаходилися і такі, особливо серед інтелігенції, хто змушений був залишати Україну, оскільки не погоджувався з диктаторськими діями ревкомів, нехтуванням українськими культурними здобутками, руйнуванням віри і церкви. Серед них - відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяківський, О. Грановський, В. і С. Тимошенки. Тільки за даними 1936 p., 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Деякі з них повернулися на батьківщину,зокрема Михайло Грушевський. Усього ж під час другої міграційної хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.
В еміграції опинився один з керівників Центральної Ради Володимир Винниченко, міністр освіти УНР Іван Огієнко та багато інших.
З кожним роком українська еміграція поповнювалася новими переселенцями. Але з кінця 20-х початку 30-х років еміграційні потоки з України майже припинилися. Справа в тому, що сталінський режим тримав мільйони людей у залізних лещатах. Він перешкоджав надходженню на Україну об'єктивної інформації про життя земляків за кордоном і не давав проникнути за межі України правді про те, що ж насправді діялося тут.
У той же час, із Західної України, особливо після приєднання її у 1921 році до Польщі, емігрантські потоки посилилися. Тепер джерелом постачання робочих рук на міжнародний ринок стали не тільки Східна Галичина й Північна Буковина, а Волинь, яка раніше входила до складу Росії.
Злидні на Україні, що була під Польщею, стали масовим явищем. Більшість жителів перебивалися випадковими заробітками. До соціально-економічного долучався й національно-релігійний гніт. Почалося масове ополячування українців. В усіх школах насильно запроваджувалося викладання польської мови, а українська занепадала.
Українське населення зазнавало культурно-просвітницької та релігійної дискримінації. Йому не дозволялося провадити церковні й народні свята. В 1926 році у Польщі стався державний переворот, і до в'язниць було кинуто 6 тис. українців. 500 чоловік загинуло, 1000 отримали поранення. Така політика панівних класів Польщі спонукала еміграцію українського населення.
У цей період дійсно посилилася емігрантська хвиля із Західної Волині та Західного Полісся, з територій, які увійшли до складу Польщі. За період з 1919-1938 рр. звідти виїхало за кордон майже 50 тис. чоловік, що становило понад 20 відсотків загальної кількості емігрантів з усіх західноукраїнських земель. І все ж головним районом еміграції українського населення до зарубіжних країн залишалася Галичина, особливо Східна. Це насамперед Бойківщина, Покуття, Лемківщина, з яких вибуло в зазначені роки понад 160 тис. чоловік.
Велика кількість українських емігрантів подалися до Німеччини. В основному це були полонені колишньої російської армії. Певний час вони утримувалися у спеціальних таборах для інтернованих. Долею цієї категорії людей займалася створена наприкінці 1918 р. в Києві Військово-санітарна комісія, яка згодом була перейменована на військову місію у справах полонених українців у Німеччині.
Загальна кількість українців у Німеччині у 20-30-х роках становила приблизно 15 тис. Сюди не входили українці-галичани, які влітку прибували до Німеччини на заробітки, а взимку поверталися додому.
Однією з найбільш організованих категорій українських емігрантів у Німеччині в 20-ті роки виявилась студентська молодь. Українські студенти навчалися в університетах Лейпцига, Мюнхена, Берліна. На початку 1921 р. там було засновано спілку студентів-українців у Німеччині, яка об'єднувала майже 120 чоловік, переважно наддніпрянців. Спілку фінансово підтримував Допомоговий комітет на чолі з Володимиром Винниченком і Богданом Лепким.
Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. Своє основне завдання керівництво інституту вбачало у розвитку української науки за кордоном, а також у співробітництві із західноєвропейськими вченими.
Відразу ж після свого заснування Інститут розпочав широку видавничу діяльність. Вже у 1927 р. стали виходити "Записки" УНІ, що містили розробки з різних проблем україністики. Всього їх опубліковано три томи (1927, 1929 і 1931 рр.). Паралельно Інститут видав дві збірки науково-інформаційних повідомлень. З кінця 1923 року в УНІ була започаткована серія українознавчих досліджень, а в 1933 році побачили світ перші номери його періодичних видань, що мали назву "Вісті".
Говорячи про другу хвилю української еміграції, слід відзначити таке явище як рееміграція. Вона полягала в тому, що у багатьох емігрантів з'явилася надія, що на Радянській Україні можна побудувати справедливе, демократичне суспільство. Тому на початку 20-х років почалася рееміграція на Україну. Особливо помітною вона була з Франції та США. Однак радянська влада не бажала на своїй території незалежницьких настроїв, з якими поверталися на Батьківщину українці. Їхні громади розгромлювались, а більшість із тих, хто залишився на Україні у 30-ті роки були репресовані.
Таким чином українці другої хвилі української еміграції відрізнялися від перших своїх попередників тим, що були освіченими людьми. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, а також активна участь у громадському житті. У міжвоєнний період українці їхали за кордон переважно з політичних причин. Осівши і утвердившись там, вони прагнули допомогти своїй батьківщині. Однак багатьом мріям поклала край друга світова війна.
ТРЕТЯ ХВИЛЯ. ПОЛІТИЧНА
Починаючи з 1947 року, Америка лише раз відчиняла двері для емігрантів з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УПА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами.
Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам'яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них дійсно було багато біженців зі Східної України.
Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських емігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.
Цих емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Вони постійно виступали проти русифікації української мови й культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів.
У 70-х на початку 80-х років із політичних мотивів із СРСР, в тому числі з України, було дійсно виселено велику групу так званих дисидентів, переважно творчих працівників. Вони оселилися в країнах Америки і Східної Європи. Дисидентство відкрило цілу смугу української еміграції, надало їй суто політичного характеру.
Не можна забути і про емігрантів-повстанців. У той час на території України, особливо Західної, точилася гостра боротьба з радянською системою, яка силоміць насаджувалася тут. На захист своєї Батьківщини від нових загарбників стала Українська повстанська армія (УПА). Протистояння супроводжувалося невиправданою жорстокістю. Саме жорстокість сталінського режиму штовхала певну частину населення ставати у ряди підпільної УПА. Однак, сили були нерівними. Радянський режим посилював тиск на повстанців усіма можливими методами. Тому вони змушені були згорнути боротьбу, припинити широкі бойові операції і вивести основну частину свого складу за кордон. Тисячі членів УПА змогли прорватися через Карпати до Чехословаччини і вийти до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано. Так з'явилося нове поповнення української еміграції - значна кількість українського населення знову опинилася за межами України.
Посилився відплив з України сектантських сімей. Близько тисячі українських осіб з Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Рівненської областей виїхало до США. Це були переважно віруючі християни п'ятидесятники та багатодітні сім'ї. В основному вони зупинилися в місті Рочестері та його околицях. За допомогою своїх земляків-одновірців за короткий період вони включилися в політичне та релігійне життя.
В ході третьої хвилі набув набув певного поширення такий вид еміграції як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого - це вихід дівчат і молодих жінок заміж за іноземних спеціалістів, які тимчасово стажувалися або працювали в Україні. Крім того, десятки українців, переважно із західної частини України, виїхали на постійне місце проживання на Захід за запрошенням родичів.
Слід відзначити, що третя хвиля української еміграції стала найчисельнішою. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 роки прибуло понад 30 тисяч переміщених осіб українського походження. Передбачалося, що вони працюватимуть у таких галузях як сільське господарство, гірничодобувна промисловість і лісорозробки. Українська діаспора в Канаді створила сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.
Велика кількість цих нових емігрантів знайшла пристановище у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших.
Політична і вимушена за своїм характером третя хвиля української еміграції увібрала в себе в основному людей освічених і свідомих, які до сьогодні багато в чому допомагають своїй історичній Батьківщині.
ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ. ЗАРОБІТЧАНСЬКА
Четверта хвиля еміграції дещо відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу легше знайти роботу за кордоном.
Початок четверта хвиля українських емігрантів бере з 1980 року (з початку горбачовської перебудови), коли представники з України почали приїжджати в Канаду. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. Під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном.
Новоспечені емігранти, намагаючись влитися в закордонне суспільство, часто не знаходили спільної мови з представниками старої еміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.
Крім того, сьогоднішні причини еміграції людей з України відрізняються від колишніх. Так, попередні покоління залишали Батьківщину, котра перебувала під владою чужинців, а тепер українці мають власну державу. Об'єктивно держава дуже зацікавлена у кваліфікованих, працьовитих, патріотичних кадрах, однак не може знайти їм достойного застосування.
Таким чином, четверта хвиля української еміграції де в чому повторює першу - "заробітчанську". Однак, на відміну від першої, в окремих випадках до 90 відсотків емігрантів становлять жінки, які прагнуть прогодувати дітей і чоловіка.
Сьогоднішніх представників четвертої хвилі української еміграції можна розділити на кілька груп:
Ті, хто узяв громадянство іншої країни. Більшість цих людей поїхали за матеріальним статком і вирішили викреслити Україну зі свого життя. Вони прагнуть розчинитись у іншій країні, стати справжніми американцями, канадцями, німцями, австралійцями тощо. Мало у кого цей процес йде безболісно. Часто ностальгія підсилюється конфліктом "батьків і дітей" (адже діти на відміну від батьків швидко адаптуються до нових умов і асимілюються). Ті, кому важче вписатись у нове суспільство, і кого ностальгія мучить особливо сильно, починають шукати собі подібних. Проте, лише невелика частина ностальгуючих починає об'єднуватись в українські емігрантські організації. Притому в них важко складаються стосунки зі старою діаспорою (дуже відрізняються погляди, прагнення, мотивації).
Заробітчани - найчисельніша складова четвертої хвилі. Хто їде з відчаю, хто більш розсудливо хоче заробити на майбутнє. Ці люди зберігають українське громадянство, вони збираються обов'язково повернутись на Батьківщину. Це сміливі люди, що не злякались поїхати в невідомість. Вони побачили інший світ, що дозволяє їм тверезо поглянути на України і оцінити її сильні і слабкі риси. Вони навчились дуже напружено працювати по 10-16 годин на добу. Повертаючись в Україну, вони несуть нову трудову етику - чесно і напружено працюючи, вони стають прикладом для оточуючих. І, навіть не думаючи про велику місію четвертої хвилі, після повернення ці люди мимоволі впорядковують українське суспільство навколо себе, стають своєрідними "центрами кристалізації" нової України.
Цікаво, що серед завдань, які вони ставлять перед собою, особливо часто зустрічаються: 1) заробити початковий капітал для власної справи в Україні; 2) дати дітям гарну сучасну освіту. Відмовляючи ТАМ собі в усьому, вони вирощують ТУТ нове освічене покоління.
Останнім часом спостерігається так званий мультиплікаційний ефект, коли слідом за одним на заробітки виїздять сім'ями і навіть поселеннями. Щоправда залишитися за кордоном назавжди збираються не всі. Хоча за даними досліджень 25 відсотків будь-якого потоку трудової еміграції - це незворотні.
Інтелектуальні заробітчани. Ті, хто працює за контрактом в університетах, наукових лабораторіях, аналітичних центрах тощо. Маючи великі можливості для інтелектуального розвитку, вони, як правило, найбільш цікаві та перспективні ідеї залишають при собі, щоб втілити їх у життя вже в Україні. Після кількох років роботи за кордоном вони несуть в Україну новий інтелектуальний продукт, нові знання і технології. І знову ж такі - нову трудову етику, яка заперечує нехлюйство та ледарство.
Студенти. Молоде покоління, яке завтра почне будувати нову сильну Україну. Як губка вони вбирають у себе те, що можна потім буде застосувати тут. Вони також мають можливість порівняти життя ТУТ і ТАМ, об'єктивно оцінити переваги і недоліки України. Ці молоді хлопці та дівчати вже зуміли виграти гранти або заробити собі на навчання. Вони не лякаються невідомого, а навпаки, сміливо йдуть у завтрашній день, коли принесуть в Україну нові знання і технології.
Дещо полегшити долю українських заробітчан-емігрантів намагається міністерство праці України.. Воно уже уклало угоду про взаємне працевлаштування з багатьма країнами, серед яких - Польща, Литва, Латвія, Словаччина, а також Греція і Португалія.
Еміграція четвертої хвилі - процес об'єктивний ще не лише через важкий економічний стан, а й через те, що переїзди з однієї країни до іншої є нормою цивілізованого життя.
Незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, які існують зараз, нова еміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою еміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя. Чимало нових емігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.
Всього діаспора четвертої хвилі складає від 2 до 7 мільйонів. Найгострішою їхньою проблемою є розпорошеність і неорганізованість.
Представники ще кволої сьогоднішньої хвилі української еміграції, завтра можуть звестися на ноги і мати вплив у різних сферах життя країн, де вони мешкають. І було б нерозумно не спрямувати зусилля і можливості цих людей на користь України.
За матеріалами diaspora.ukrinform.ua
http://www.UkrainaTV.com
|
|
|
| |
  |
Current Time: Sat Feb 11 01:24:42 EET 2012
|
|
Members
Search
Help
Register
Login
Home
